Я дізналась про Ал-Анон за кілька років до того, як вперше прийшла на групу.
У мене були проблеми у сім’ї, і подруга повторювала мені, що як я, так і бабця чоловіка, з якою тоді ми жили, та про відносини з якою постійно плакалась подрузі — обидві хворі, що на нас вплинув алкоголізм близьких. А ще розповідала мені, яка я класна та як багато всього привношу у нашу сім’ю: і по дому усе роблю, і працюю важко, і взагалі сильно викладаюся. А чоловік і половини того не робить. Після цього моя гординя зашкалювала. Я пишалася собою, а подруга чомусь знову повторювала, що на мене вплинув алкоголізм батька, та що це — прямий шлях до алкоголізму чоловіка.
Я не бачила у її висновках жодного зв’язку з життям та не вірила, що вона могла мати рацію.

Чоловік ж мій час від часу випивав, затримувався до ночи. Це не здавалося критичним. Критичним було те, як почувалася тоді я — і я це розуміла. Точно, я не хотіла закатувати істерики,
влаштовувати скандали. Це було у моєму минулому — у мами з татом — а їх стосунки я за приклад не брала — навпаки, хотіла робити все протилежно до того, як було у них.
Разом з тим я боялась, що далі у нас з чоловіком буде тільки гірше, розуміла, що ця проблема сама собою не вирішиться. Але просто не знала, як себе вести, молотила мільйон думок в голові, зривалась на всіх довкола, та дорікала чоловікові.
І… знову розповідала про це подрузі. Яке ж було моє здивування, коли чула у відповідь, що такі от історії кожен другий новачок на Ал-Анон розповідає, тільки часто вже на гіршій стадії.

І тоді я серйозно задумалась, що таки мені варто походити на групу. І ще підштовхнуло,
що почувалася досить самотньою. З тим і прийшла в Ал-Анон.

Перших півроку я ходила на збори рідко. Проте за цей період стались позитивні зміни: ми з’їхали від родичів на зйомну квартиру — відділились від них. Мене перестало мучити почуття провини через проблеми з бабою. Чоловік знайшов кращу роботу та ми почали ставитись зовсім по-інакшому один до одного.

Було важко визначити межі домашніх обов’язків з чоловіком — у нас кожного дня була боротьба “хто за що відповідальний”, але, принаймні, у хорошому сенсі.Та у мене з’явилися нотки лагідності, жіночності, стало простіше виражати свою любов та говорити, як я почуваюся.
В Ал-Анон мені точно все подобалось, все підходило. Але відвідувати Ал-Анон, як мені тоді здавалось, був занадто легкий та егоїстичний спосіб проведення часу — просто приходити, слухати цікаві розповіді жінок та розповідати щось про себе. Я ж трудоголік, звикла бути у напрузі та маю місію мало не врятувати світ.
Та й не могла я прийняти, що аж така хвора, щоб виділяти на одужання цілих два або три вечори на тиждень. І то не один рік. Адже у мене немає під боком активного
алкоголіка, моя проблема з батьком була дуже давно, та й не спілкуємось ми зараз. А щоб знати, як вести себе з чоловіком, ніби, достатньо зрозуміти загальні принципи, але не відкладати всі свої справи, щоб постійно відвідувати збори.

Однак, багато інших проблем нагадувало про себе. Зокрема, я взагалі не вміла поводитися з людьми. На роботі всіх повчала, лізла не в своє діло. А потім мучилась у почутті провини, картала себе, та не знала, що ж робити з цим «замкненим колом».
Також паралельно роботі
я пробувала волонтерити — хотіла діяти “на благо добра”. Але взагалі не могла розрізнити, де моя відповідальність, а де — когось іншого. Думала, що краще за всіх знаю, щО і як робити. Бралася за велику кількість обов’язків, причому, часто не зі своєї волі, а нав’язаних. В якийсь момент зрозуміла, що це занадто, та й неправильно. Я знову, ніби, в алкогольній сім’ї, де мною маніпулюють, а я піддаюсь впливу. Замість того, щоб вирішувати питання самій, покладаючись на здоровий глузд. І тоді зупинила активність, навіть не закінчивши справ.
Прийшла до висновку, що таки у мене є проблеми, на які варто виділяти два вечори на тиждень, або навіть більше.

Тоді вирішила взяти служіння у групі, та якесь таке, що б точно мене мотивувало приїжджати. Це було служіння ведучої зборів. Я ніби й відчувала “МАГІЮ ГРУПИ” раніше, але саме зі служінням вона стала найбільш сильною, справді вплинула на мене. Це дозволило пропустити знання, які дає Ал-Анон, через свій досвід та емоції людей, прожити їх разом з тими, хто висловлюється.

Я стала краще розуміти себе та свої мотиви. Вчусь просити про допомогу. Телефоную до учасниць групи, хоч раніше зазвичай чекала, щоб хтось зробив цей перший крок. Намагаюсь прийняти те, що я можу бути слабкою, і що бути різною — нормально. Навіть вчусь тому, як подружитись з кимось. Як працювати в команді. Вчусь приймати думку групи.
Тепер мені простіше бути “приємною особистістю”, відповідати лагідним голосом, хто б там що не запитав — чоловік, який затримався з роботи, колега, яка потребує
підказки, або пес, який живе у під’їзді та тулиться до всіх.

Мій шлях в Ал-Анон тільки починається, я ще не проходила Кроків, є багато всього, що ще не зрозуміла. Часто ще й досі не контролюю свої емоції, а потім злюсь на себе. Але розумію, що я така як є, і я — частина свого одужання та намагаюсь прийняти себе.

З повагою, Мирослава М., Волинь

Pin It on Pinterest

Share This