По-перше, я вчилася тому, щоб звертатися по допомогу. Змінила переконання з “я маю сама!” на м’яке і здорове: просити допомоги – то є НОРМАЛЬНО – незалежно від своїх віку, досвіду, фаху. Відчула, що найкращу допомогу найпростіше отримати від тих, хто був чи знаходиться у подібній ситуації. В моєму випадку такі люди – родичі або друзі алкоголіків, які працюють в програмі видужання від впливу алкоголізму близьких.

В дитинстві мене вчили, що усі проблеми я маю вирішувати сама. І я намагалася, зі шкіри вилізала, аби самотужки розв’язувати проблеми: свої і чужі. І до певної міри, здавалося, це виходило.

Власне, за допомогою для себе я й прийшла на перші свої збори Ал-Анон понад 20 років тому – тому що “дійшла до краю” своїх можливостей. Насправді – знаю то, спостерігаючи інших своїх родичів, хто продовжував нехтувати собою задля порятунку когось з сім’ї – до тонкої межі, за якою – божевілля.

Перші ефекти від зборів були – просто полегшання від того, що є й інші люди, які переживають подібні моїм почуття. Переживають, але говорять про них легко і всміхаючись, навіть дякуючи за проблеми. Я побачила людей, які реально просто ВИРІШУВАЛИ подібні моїм проблеми і розказували про підходи, що відрізнялися від того, що підказували мої переконання, мій досвід, “порадники збоку” – з числа сусідів, друзів чи рідних.

Тепер я чітко і глибоко усвідомлюю, що зловживання алкоголем в сім’ї поступово викривлює внутрішній світ, слова і вчинки кожного, хто знаходився близько від питущого родича. І усі ми рано чи пізно опиняємося в ізоляції від суспільства, яке засуджує як п’яничку, так і його/її рідних; часто звинувачує саме рідних в алкоголізації сина, дочки, чоловіка, дружини… Ми усі опиняємося в ямі руйнівних почуттів: самотності, відчаю, зневіри, безнадьоги… – але “без анестезії алкоголю”, тому, бьючись як риба об лід, поступово втрачаємо здоровий глузд у ставленні до будь-яких життєвих проблем. Підтвердження пережитого мною я бачу в історіях, наведених в літературі Ал-Анон, чую на зборах, у спікерських.

Друге, я зрозуміла, що знання про правильні дії, кроки, досвід – які чула від людей, хто раніше почав застосовувати програму 12 Кроків, читала в нашій літературі – самі по собі не працюють. Вони почали діяти для мене поступово – по мірі експериментування – поступової готовності відмовитися від “я сама дам собі і близьким раду”, завдяки: відвідуванню зборів, виговорюванню, читанню по сторінці на день, новому досвіду спілкування (на зборах УСІ рівні, кожному дається один ліміт часу, пропонується говорити лише про свій досвід і почуття – по черзі; мовчати, коли говорять інші; усі служіння відбуваються за ротацією і рішення приймаються за участі кожного) – через почуття єдності, сили нового МИ (здорове “ми” у сім’ях з алкоголізмом розпадається – як сталося і у моїй родині. Серйозна проблема розмежовує рідних і налаштовує на боротьбу. Мамі моїй простити батька, який зрадив, покинувши її з трьома дітьми, було нонсенсом, і мене вона вважала зрадницею – за те, що спілкувалася з ним після їх розлучення).

Третє, я поступово вчуся розрізняти свої проблеми і проблеми інших людей. І братися лише за свої. Як і відносно відповідальності, справ: робити лише своє і лише стільки, скільки можу на сьогодні.

А оскільки і свої проблеми вже виросли до нездоланних – продовжувати звертатися за допомогою до наставниці, групи чи когось з групи. Для мене як людини позарелігійної, поняття Вищої Сили або Бога, як я Його можу розуміти, спочатку було конкретне: група Ал-Анон чи хтось з інших членів Ал-Анон.

Певно, найскладніше дається й досі (заважає вкорінена десятиріччями готовність “прежде думай о Родине, а потом – о себе”) у будь-якій ситуації, особливо у стресовій, першочергово подбати про себе, дати собі ту турботу в критичних ситуаціях, що описуються в нашій літературі як чотири вимикачи здорового глузду: коли я голодна, втомлена, злюся або почуваюся самотньою.
Також – зі звичкою діяти. Вчитися відпускати події, розслаблятися – щоби не моє вирішувалося поза мною – поки над цим працюємо.

І завдання найстратегічніше для мене, над чим працюємо разом з моєю Вищою Силою – замість критики і звичного незадоволення собою (часто автоматично й – іншими) – вдячність.

І – прагнення досконалості, що лишається безмежним – слава Богу, що вже без очікування тієї досконалості прямо тут і тепер.

Тетяна В., Л.

Pin It on Pinterest

Share This